city silhouette

Письменники

Іван Нечуй-Левицький

Пов’язано з автором:

Іван Нечуй-Левицький

(1838, Стеблів, Київська губернія – 1918, Київ)

За Нечуєм-Левицьким міцно закріпилася репутація селянського письменника, якого найбільше цікавив національний характер українців. Однак саме Нечуй-Левицький дав нашій літературі перший роман із життя міської інтелігенції («Хмари», 1874), у Києві, який добре знав і любив, прожив понад тридцять років, а письменникове уявлення про національний характер не вичерпувалося барвистим зображенням «сільської баби з її синтаксисом».

Іван Нечуй-Левицький народився в родині священика, людини освіченої та діяльної, яка, зокрема створила школу для дітей селян. Левицький навчався у дяка, потім – у Київській духовній семінарії, кілька років учителював, а в 1861 році вступив до Київської духовної академії, порядки якої саркастично зобразив у «Хмарах».

Паралельно Нечуй активно займався самоосвітою: опанував французьку й німецьку мови, цікавився європейською літературою і філософією. У 1865 році Нечуй-Левицький закінчив академію, але відмовився від духовної кар’єри на користь педагогіки та літератури. Викладав у Полтавській духовній семінарії, в гімназіях у Польщі та Молдові. А з 1885 року полишив викладання й оселився у Києві. На той час Нечуй уже був найвагомішою постаттю в українській прозі. Після Валуєвського циркуляру 1863 року, який фактично заборонив «літературу для народу», письменник, на відміну від майже всіх літераторів старшого покоління, не опустив руки, а почав друкуватися в Австро-Угорщині, у Львові. Саме там виходили повні, безцензурні тексти майже усіх його творів – «Хмар», «Кайдашевої сім’ї», «Старосвітських батюшок і матушок»…

Іван Франко влучно назвав Нечуя «всеобіймаючим оком» України. Головне у творах письменника – це не сюжет і далеко не завжди персонажі, а сам світ, який автор хоче зобразити повно, до найменших деталей. І ще одну – може, найважливішу – рису Нечуєвої творчості підмітив той же Франко: хоча Нечуй часто звертався до життя села, проте писав не «для мужика», а для української нації загалом і передовсім – для інтелігенції. Тож не дивно, що форма його прозових творів часто спиралася на французькі та російські зразки, а стиль – на українську поезію, як народну, так і книжну.

Тож у романі «Хмари» виписано широкий обшир життя Києва в середині ХІХ століття – і старосвітських міщан, і викладачів Академії, й «нових людей», які лише формулюють ті завдання, що постають перед молодою політичною нацією. Місто в романі, звісно, позбавлене ідилічної невинності села, але саме в цьому «Вавилоні», зображеному і з любов’ю, і з іронією, можна витворити нову Україну.

Київ знов і знов виникає в повістях, оповіданнях та нарисах Нечуя: сюди приходять паломники («Кайдашева сім’я») і шарлатани («Афонський пройдисвіт»), тут милуються краєвидами («Вечір на Владимирській горі») й  співчувають невинно ув’язненим («Мар’яна Погребнячка й Бейліс»). До речі, про київські краєвиди: Іван Нечуй-Левицький був прекрасним їхнім знавцем. Зі своєї квартири на Пушкінській, де в дворі будинку тоді була пасіка і навіть ставок, він щодня вирушав за тим самим маршрутом, аби кілька годин просидіти на Володимирській гірці, милуючись панорамою Дніпра.

Пов’язано з автором: