[…] Перед моїми очима загуркотів вагон трамвая й покотився по вузькому Святополк-Михайлівському переулку, попід стіною монастиря, до спуску вагонів на Поділ. Неприємний гуркіт неначе розбуркав і збудив мою уяву, що була залинула в казковий арабський край «Тисяча й однієї ночі».

По цьому коротенькому переулку я йду до станції трамвайного спуску, минаю вагон, обліплений навкруги людьми, котрі натовпом хапались на спуск, і виходжу на гори за монастирем і за самою станцією, на краєчок кручі, до котрої навскоси почепився скляний критий коридор над самим краєчком гори й простягся униз, ніби рак звісився шийкою, і висить, неначе теліпається на повітрі, підпертий з дна стрімкої кручі залізними стовпами. Звідсіль незабаром висунувся важкий червоний вагон, мов крокодил, і посунувся сливе сторч наниз над глибокою вузенькою балкою, зеленою та ясною на дні, де зеленіють обполоскані од пороху чудові плакучі верби, де на дні, по обидва боки висячих рельсів, двома рядочками видно глибокі, прикриті зверху криниці для всисання з джерел води з-під гір. Ці, густо викопані колодязі по обидва боки, з гори здаються мені рядками рамкових уликів на дні балки в якійсь чудній пасіці. Я втупив очі в ту зелену ніби щілину в балці. Мої очі надить картина, як два навскоси зроблені вагони тягнуть то вгору, то вниз один одного, неначе хлопці грають в якісь чудні переваги або гойдаються на гойдалці десь на селі на зеленій балці. Але я підвів очі вгору, зирнув на Поділ і на картину в далечі за Подолом, за Оболонню, і побачив такий вигляд, таку красу, яку рідко коли трапляється побачить над Дніпром.

Щоб обсягти оком більше простору на обрії, я йду по тротуарі над самим краєчком обривчастих гір, ніби круч. Минаю я дві недавно насаджені широкі алеї попід самою високою білою стіною монастиря й заглядаю з кручі вниз, де недавно була зсунулась гора і де тепер в тій вузькій згористій долині зробили дерев’яні сходи на Поділ, і доходжу до шпиля над крутим верхом гори. Тут звершечку на шпилі стоїть чудовий кіоск з колонками, неначе гарненька капличка з лавами й доріжкою навкруги. Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звідсіль я окидаю оком усей широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вишгорода над Дніпром.

1910 року.