1. Вірш замість присвяти

Не буває сумних закохань,

просто інколи,

якщо довго ходити засніженими

вулицями,

пригадаються давні казки.

Ми так мало були разом,

що, здається, минула ціла вічність,

і тому:

Тобі.

2

Дай мені руку — і підемо

вуличками Старого Києва,

бо лише взимку так сильно

руки шукають рук.

Дай мені руку — і підемо

повз перукарні і магазини,

бо лише взимку наш подих

так замерзає на склі.

Гризтимемо горіхи

і мандарини різдвяні,

і розмовлятимем весело

про все, лиш не про любов,

сніг кольоровий хай падає,

як ниточки серпантину,

в кварталах Старого Києва

на черепичні дахи.

Прадавня слов’янська казка

про коней, в снігу завалених,

заряджені арбалети

і погляди із бійниць.

Дай мені руку — і підемо

зимовою тишею Києва

в лестощі давніх спогадів

і голубих завірюх.

3

Хочеш, тобі розповім

одну просту таємницю

про те, як падає сніг

повільно і тихо вночі,

і як половецький зайда

дивився на гілку євшану,

а потім довго і дико

стихала луна вдалині,

а надшалистий Ігорко

по Боричевім узвозі

вертався, і дзвони били,

мов стріли в червоні щити.

А хочеш, і те розповім,

як наші правили ворогові

безвихідь вузеньких вулиць

і постріли із дахів.

Давай поговоримо трохи

про вірші, про сніг і легенди —

бо, знаєш, це, може, востаннє

так тихо падає сніг.

4

Напевно, ми скоро забудемо

давні казки і в ніч

вийдемо так непомітно,

як падає світло з вікон,

і так, як під чорними вежами

перша шеренга русичів

зв’язувалась поясами,

бредучи по коліна в снігу,

і розбивалися вершники

в синіх плащах шовкових,

і різдвяними стьожками

майоріли чужі прапори.

Схопимо десь таксівку,

і в оксамитовій тиші

наші губи стануть легкими,

як сніг на ліхтарях,

а в будинках з химерами

привиди мирно питимуть

з англійської порцеляни

духмяний індійський чай.

5. Вірш замість епілога

Доки падає сніг,

сумні дракони на будинках

пам’ятатимуть нас,

бо це тільки Річард

заскочив до Києва,

щоб побудувати замок і піти,

а ми лишаємось тут

назавжди.