(1941, Київ – 2013, Київ)

Ірину Жиленко називають «молодшою сестрою» шістдесятників, адже поетеса сформувалася у їхньому колі, приятелювала з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Михайлиною Коцюбинською, Василем Стусом, Аллою Горською. Її чоловіком був автор химерної прози Володимир Дрозд. Проте сама Жиленко не була дисиденткою і майже не писала громадянської лірики. Її космос – це дім і сад, це простір особистого.

Ірина Жиленко народилася у Києві, рано втратила батьків – вони загинули під час Другої світової війни. Вірші почала писати ще у вісім років. А перші публікації з’явилися 1958 року.

У 1964 році Жиленко закінчила філологічний факультет Київського університету, працювала в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Того ж року вийшла друком збірка її нарисів «Буковинські балади» та вірші для дітей «Достигають колосочки» (дитячі твори Жиленко писала й надалі). У 1965-му побачила світ перша книжка «дорослих» віршів «Соло на сольфі». Критика відгукнулася на збірку по-різному: одні хвалили за свіжість й оригінальність, інші лаяли за «відірваність від життя».

Камерність поезії Ірини Жиленко дуже відрізняла її творчість від поезії сучасників, які зверталися до актуальних тем доби. У збірках «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978),  «Ярмарок чудес» (1982) та інших Ірина Жиленко персоніфікувала найменші дрібниці навколишнього світу, поетизувала буденні радощі. Відчуття життя як дива мішалося в поетки з меланхолійним пізнанням мінливості світу та гіркою іронією. І ця самоіронія надає віршам Ірини Жиленко гнучкості й свіжості.

Інші локації Києва, пов’язані з автором: серед різних місцин Києва особливо тепло Жиленко писала про вулицю Микільсько-Ботанічну, де колись жила, у триптиху з промовистою назвою «Сьоме небо дитинства».