Одна з найдавніших споруд Києва, зведена в ХІ столітті за часів Ярослава Мудрого, і одна з найкраще захованих архітектурних пам’яток: адже нинішній їхній вигляд – результат реконструкції, приуроченої до «1500-ліття Києва» (1982), та поновлення 2007 року. Теперішні Золоті ворота відтворюють можливий вигляд пам’ятки і водночас захищають від руйнувань її вцілілі фрагменти.

За часів Київської Русі Золоті ворота були важливим елементом оборонних укріплень міста й головним в’їздом до Києва. У «Повісті минулих літ» про зведення споруди згадано під 1037 роком. Давній вік пам’ятки потверджує і її мурування, близьке до мурування Софії Київської. Назву ворота отримали за аналогією з константинопольськими Золотими воротами, а також тому, що над проїздом була надбрамна церква Благовіщення: таким чином ціле місто ніби опинялося під захистом Богородиці.

В свідомості киян доля воріт була нерозривно пов’язана з долею міста і його занепадом після татаро-монгольської навали. За легендою, татари, підступивши до Києва, запропонували, аби кияни видали непереможного лицаря Михайлика, тоді військо відступить від міста. Кияни погодились, а лицар  пригрозив, що, коли його віддадуть ворогові, не бачити Києву ні його, ні Золотих воріт. Сів на коня, підняв на списа Золоті ворота і проїхав через вороже військо аж до Царгорода, – а татари захопили місто.

У XVII столітті споруда входила до системи Старокиївської фортеці й лишалась парадною брамою міста: зокрема, саме тут у 1648 році кияни вітали Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами.

У 1751 році після обстеження вцілілих фрагментів Золотих воріт їх вирішили засипати землею, щоб зберегти залишки споруди. Так руїни й простояли майже вісімдесят років.

До киян пам’ятка повернулася завдяки археологічним розкопкам:  сліди споруди відшукав археолог Кіндрат Лохвицький. Влітку 1834 року київська публіка побачила те, що вціліло від колись величної пам’ятки, – дві паралельні стіни заввишки 8 метрів; східна – 25, а західна 13 метрів завдовжки. Золоті ворота укріпили, а навколо них поставили чавунну огорожу. І пам’ятка прожила понад сто років, щоб у 1982 постати такою, як сьогодні.