Мій особистий стосунок до Києва змінювався так само разів із дванадцять. Тобто внутрішньо, в собі самому я також не менше дванадцяти разів передавав Київ з рук у руки. І ці руки не завжди були теплими та дбайливими. І це аж ніяк не були синівські руки.

От зараз я спробую все це якось перелічити. Зрозуміло, що через вибірковість (а краще сказати — вибриковість) моєї пам’яті цей перелік мусить бути випадковим. І все ж хай собі існує.

Чи не перша в моєму дитинстві ідея Києва — це місто футбольного клубу «Динамо». Тобто місто щасливців, які мають змогу наживо, без телевізії спостерігати за магічним газоном, що ним так нестримно пересуваються напівбоги з найсильнішого і — до 1969 року — непереможного клубу країни. Отже, Київ — це було поле, напівбоги, стадіон, трибуни, схоплені телекамерою фрагменти безмежно прекрасної людської маси, а відтак — і невимовно кохані обличчя цілком незнайомих мені людей, що так само, як і я, стрибають у щасті й захваті від ще одного забитого їхніми напівбогами м’яча. У 72-му я вперше в житті сам став елементарною частинкою цього Києва, тобто його стадіону, завдяки чому виявив, що Дамін, Блохін і Колотов справді існують, що вони таки справді не є суто телевізійними фантомами. «Динамо» тоді не могло не виграти 2:1.